Чернігів, розташований за 100 кілометрів від білоруського Гомеля, потрапив під обстріл російських військ у перші дні війни. Майже місяць місто було оточене з усіх боків. Наприкінці березня росіяни підірвали всі мости, відтоді привезти щось до обласного центру, в якому вже зникло світло, опалення, вода і зв’язок, було майже неможливо. Евакуювати людей — також. Мешканців у місті залишилося понад сто тисяч — утричі менше, ніж до війни.
Цілий місяць Чернігів був під постійними обстрілами. Його околиці знищили майже дощенту. Понад 350 цивільних загинули від обстрілів, але значно більше померли від нестачі ліків, їжі, тепла.
Оборонці Чернігова не тільки перешкодили росіянам зайти до міста, а й не пропустили їх далі — до Києва.
На околиці Чернігова — тихо й порожньо. Наче життя звідси пішло й не повернулося. Під парканом на лавці самотньо сидить літній чоловік.
«Добрий день, чи можна з вами поговорити?» — прямуємо до нього. Чоловік не реагує. Вітаємося ще раз: «Ми — журналісти!» — намагаємось пробитися. Чоловік далі мовчить. Потім підводиться з лавки, вдивляється. Показує на вуха і пояснює, що погано чує: «Перетинки полопали від вибухів. Глухий став. Пережив усе це пекло. Мені 70 років».
Чоловіка звати Микола. Коли більшість його сусідів тікали від війни, він не поїхав: «Я на цій землі прожив, не пішов — і залишився живим. Слава Богу».
Але вижили не всі. Пан Микола кричить і порушує мертву тишу, яка нависла над його містом. Веде нас до заваленого землею підвалу. Там під час обстрілів ховалися його племінник із дружиною. Хлопець загинув. Його поховали просто на городі за кілька метрів від місця смерті.
На могилі нашвидкуруч змайстрований хрест. На грубій необтесаній деревині — булочка і три цукерки. На чорній землі — коричнева рідина у пластиковому стакані.
Залишити відповідь