Історія Артема Малінського, який вижив після обстрілу окупантів у Бучі, вражає та захоплює водночас. Вражає, тому що переживши окупацію міста та втративши ногу, він не втратив почуття власної гідності, а захоплює, бо попри все, чоловік має жагу до життя та залишається неймовірним оптимістом.
Це історія 23-річного Артема. Сильного, доброго, трішки гордовитого оптиміста. Саме таким його вважає дружина Женя та трирічний соночок Адам.
Пристрасть Артема – кулінарія. А ще він дуже любить свою роботу на будівництві. До якої вже, на жаль, не зможе повернутися. Найстрашніший епізод його життя розгортався у Бучі. Він з сім’єю того дня, як і всі українці прокинувся від вибухів. Та спочатку не надав цьому особливого значення.
“Кому потрібна Буча? Там немає нічого важливого для ворога. Ми були впевнені, що там ми нічого не відчуємо”, – згадує Артем.
А вже за кілька днів окупанти осіли в Бучі та хазяйнували там, як у себе вдома. Так Артем провів більше тижня, з наляканим трирічним сином на руках та без зв’язку із мамою, що проживала в сусідньому селищі Ворзелі. Тому хлопець вирішив піти до мами пішки. На подвір’ї він побачив вбитого родича, якого хлопцеві довелося поховати власноруч. Саме в той час повз хату проїжджали окупанти на танку. Розлючений Артем вибіг на дорогу, перегородив проїзд окупантам і вилаявся на них. А у відповідь один з ворожих танків відкрив вогонь по Артему. Снаряд розлетівся поряд, а уламок влучив йому у ногу.
Три дні мама робила хлопцеві перев’язки, але рана не загоювалася. Зокрема і через діабет, який у Артема з дитинства. Хлопець вирішив, що помирає. Тому дістав милиці і вирушив додому, щоб попрощатися з дружною та сином. А коли дійшов, то дізнався, що ні жінки, ні сина вдома вже не було. Вони евакуювалися. А вже наступного дня і в Артема з’явився шанс на спасіння. Того дня в Бучі мав спрацювати перший погоджений зелений коридор. Але білі автобуси так і не приїхали.
Артем розповів, як вони із сусідом знайшли покинутий обстріляний автобус та вирішили їхати на ньому. Пройшовши шість ворожих блокпостів та побачивши нарешті наш український прапор, у Артема потекли сльози. І нарешті Артем зміг побачитися з дідусем та бабусею в Києві. А згодом із Західної України повернулася і дружина з сином. Свій порятунок з Бучі вони вважають великим дивом і радіють, що нарешті їхня родина тримається разом у безпеці.
Чим займатиметься далі, Артем наразі не знає. Та попри все пережите, родина не втрачає оптимізму і, здається, саме він допомагає родині жити та мріяти про світле майбутнє в Україні.
Залишити відповідь