Мешканці села Ягідного, поблизу Чернігова, а також тих, хто втік у село з міста, 25 діб російські окупанти тримали в підвалі місцевої школи. Ними рашисти просто прикривалися. Місцевих катували та розстрілювали за найменшого опору, а ще люди просто задихалися через брак кисню.

Миколі  Климчуку  дісталося півквадратного  метра  у  підвальному спортзалі – це сама велика кімната.  На 72  квадрати –  138 людей, каже він.  Двадцять п`ять діб поспіль – стоячи.  Ноги набрякли, так , що через місяць, після звільнення – чоловік ледь стягнув з себе  джинси. Щоб не впасти,  Микола  прив`язував себе шарфом  до шведської стінки.  «Оце я тут спав, прив’язаний шарфом, тут сім’я з маленькою дитиною  дитині. Алісі 2  місяці вже виповнилося  тут . Ще було 2 пенсіонера –  діду – 86 і бабі – 76, вони лежачі, я їм давав лежати, бо вони б померли», – розповідає  Микола  Климчук.

До шкільного підвалу  російські солдати зігнали ледь не всіх жителів  Ягідного.   Село  від людей  окупанти зачистили ще на початку березня. «Притягнули під дулами автоматів,  залякали, що буде великий обстріл,  а тоді не випустили  та і все», – розповідають місцеві.  

Для російської армії цивільні люди  у шкільному  підвалі стали ідеальним прикриттям. Навколо  впритул  до школи окопи.  Там  рашисти  ховали бронетехніку, з якої обстрілювали Чернігів.  Якось  12  годин  поспіль.   А  їхні  заручники  денного  світла  подекуди  не бачили добами.  «Нестерпно –  крик,  виск, плач, повітря немає.. Задихалися бувало,  що розсердяться – сутки не випускали,  ходили на відро», – розповідає Петро.  

Загалом  до підвалу  зігнали орієнтовно три  з половиною сотні  людей. Найтяжче  було тим, хто жив у коридорі, люди сиділи на стільцях  щільно, впритул один до одного  і ті, хто йшли коридором  буквально  йшли по їхніх ногах.  

На лудках дверей кожного підвального приміщення –  олівцем написано кількість людей, дітей, котрі перебували у певній кімнаті. 

Раз вдень окупанти  дозволяли своїм  заручникам піднятися  на поверхню. За втечу погрожували розстрілом. Чотирнадцятирічного  Сергія Сорокопуда поранено під час обстрілів. «Вийшли і почався обстріл, одразу натовп – 300 людей, не могли всі заскочить у підвал і якраз йому попало, осколками, там сухожилля порвано і шкіру нарощувати», – розповідає батько хлопчика.  

Окупанти, розповідає чоловік, старшого сина та ще поранену вагітну на 6 місяці жінку  –  переправили  до  білоруської лікарні. Рашисти саме везли туди своїх поранених солдат. «Це ж не в Росію,  а в Білорусь, то думаю, що  повернуть», – каже чоловік.

У підвалі, згадують заручники,  всі страждали від браку кисню. Саме від  задухи  тут  померло дванадцятеро жителів Ягідного, головно літні.  Їхні прізвища та дати смерті односельці шматком деревного вугіллям записували  на стіні. 

Чоловіка  та  старшої доньки  – Вікторії Коваленко  у цьому списку немає.  Жінка з молодшою  Варварою, якій лиш виповнився рік – потрапила у підвал, як  росіяни  вже убили найдорожчих  їй людей. Це трапилося на блок-посту у сусідній  Іванівці, коли родина  намагалася втекти  з блокадного Чернігова.

«Танк стояв на узбіччі порожній, чоловік вийшов з машини, хотів забрати ті блок-пости, камені,  бо ми не могли проїхати, а в той момент прозвучав постріл. Ми почали виходити і дочку старшу зразу, ну якби вона загинула зразу, біля машини тіло залишилося, я з молодшою вибігла, побігла на узбіччя, поклала на землю і прикрила собою просто. Коли повернулася, чоловік був в машині, він напевно хотів документи затрати. Він лежав там. Потім машина загорілася і все», – з жахом пригадує жінка.  

Осколок травмував і Вікторію, але з маленькою Варварою  їй вдалося сховатися у якійсь будівлі. Щоправда наступного дня за ними прийшли російські солдати. «Забрали у мене телефон, сказали ми вас врятуємо і забрали мене з дитиною і завезли в той підвал. Я приїхала з перебинтованою головою, мені осколком зачепило голову і багато крові, я обрізала сама собі волосся в тому приміщення, тому що воно все було залите кров’ю», – додає жінка.

Загалом  у  підвалі Вікторія з маленькою Варварою пробула 24 доби.  Щоб хоча б не загубитися у часі, люди на  стіні вели календар.