Героєм Валентин себе не вважає і каже, що якби треба було, то зробив би це ще раз – навіть ціною власного життя, йдеться в ТСН.

У дворі Валентина Дідковського кипить робота, старий дах знесло від обстрілів рашистів. Росіяни гатили по будинку чоловіка прицільно, бо він один на початку повномасштабної війни пішов проти довжелезної колони окупантів, допомігши зупинити і знищити її. «Це було 27 числа, десь о 8 години ранку», – пригадує чоловік.

Валентин саме був удома у Бучі, коли почув гуркіт техніки, виглянув із хвіртки і побачив: загарбники рухаються його вулицею. Чоловік розумів, якщо колону не зупинити, вона сунутиме на столицю.  Із гаража прихопив кілька гранат і протитанковий грантатомет РПГ-18  “Муха”.  Зброю йому дали напередодні бійці, трофеї захопили в росіян під час запеклих боїв.  Як поводитися зі зброєю чоловік знав ще з армії. «Я ще від 14 року по передових їздив, як волонтер – до 21 року», – каже чоловік про свої навики володіння зброєю.

64-річний чоловік хвацько вискочив на причеп, припаркований біля паркану. І щойно угледів посеред колони бензовоз – обстріляв його з гранатомета. «Почувся вибух, я скочив з прицепа, вихватив гранату, одну через паркан, другу, третю», – розповідає чоловік.

Рашисти завдали вогонь у відповідь, зрешетивши паркан і хату. «З БТРа з крупного калібра стріляли. От іще простріли наскрізь. Там зверху ще лишилося із кулемета з БТРа. І ще простріл – він вийшов через кладовку, через ванну і аж на кухню», – показує чоловік.

Валентину дивом вдалося врятуватися, він повзком утік за хату, вибив сусідську огорожу і заховався у вбиральні. «Приготував гранату одну собі про всяк випадок. Щоб якщо вони зайдуть  і їх покласти , і себе. А шо, йти у полон?», – каже чоловік.  

Рашистський бензовоз тим часом вибухав, пальне розливалося, знищуючи й іншу техніку орків і спалюючи загарбників живцем. Валентин телефоном розповів знайомим українським військовим, що коїться біля його двору. Ті непроханих гостей теж почали поливати вогнем. А партизан у засідці все ще міцно стискав гранату. Померти, каже, не боявся. «У мене тоді, як то кажуть, був такий адреналін. Не боязливості, нічого не було», – пригадує Валентин.

Що лишилося від рашистської техніки Валентин зміг побачити, коли все затихло. Відзняті ним кадри облетіли весь світ, на них видно купу спаленої техніки і добре чути лайку Валентина.

Зі свого будинку партизан виїхав, патрулюючи у лавах ірпінської тероборони, а повернувся за кілька днів. «В хаті перерито все було. Я ж тоді не встиг ні документи взяти – нічого. Документи зникли», – каже він.

А згодом дізнався: його кілька разів шукали незнайомці в Ірпені, де Валентин офіційно прописаний. Називали себе співробітниками СБУ. Насправді, упевнений чоловік, це на нього чатували росіяни, щоб помститися.

Нині Валентин переймається відбудовою своєї хати, від обстрілів рашистів  всередині наскрізні дірки і стеля понівечена. Лише на заміну даху знадобилося більше двохсот тисяч гривень. Поки що ж живе у літній кухні. А ще чоловік продовжує служити у лавах тероборони. Чим саме займається, розповідає неохоче. Натомість, прагне, аби і окупанти, і колаборанти знали, що в Україні їм спокою не буде. Бо перемога, каже, все одно за нами.