«А війська дуже непогано просуваються», — каже мій знайомий на якесь моє нарікання про цю війну. Не посперечаєшся – так, прав. Але в моєму зітханні було не про те, що бойові дії йдуть повільно, а про те, скільки життів лягає на цю страшну плаху, скільки зруйнованих доль, калік, сиріт, нездійснених надій. І говорити щось марно, бо він бачить війну саме такою – хід, темп і швидкість бойових дій як у підручниках про військову справу, і все, що відбувається, йому здається прийнятним, бо ніяк не стосується його та його родини.

“А про мене хтось думав, щоб я думала про них?” – На якусь мою фразу про постраждалих парирує моя знайома. І теж мають рацію, бо дійсно у 2014-му вони дерлися як могли, збираючи вугілля та продаючи його за копійки, вишукуючи будь-яку можливість вижити у селищі без газу, води, світла, зв’язку, продуктів харчування та засобів до існування, перебуваючи під постійними обстрілами. отримавши поранення від розтяжки. І пройшовши через все це вона не готова пускатися в голосіння по страждаючих зараз, тому що сама пройшла все це – підвали, обстріли, їжу на багатті. І в неї своя правда у зрозумілих відтінках, з якими не посперечатися, хоча вона не бажає нікому зла та повторення своєї долі.

«Щойно не забрали б сина», — каже моя знайома. І вона проти війни в принципі, але здебільшого, щоб у цій війні не знайшлося місця чоловікам її сім’ї, чоловікові, синові, племіннику, зятю. І вона готова здавати гроші та кров, допомагати всіма силами іншим військовим, аби позбутися цього гнітючого почуття тривоги по своїх чоловіках, яких вона ховає від цієї війни найпринизливішим способом, не випускаючи з дому, забороняючи брати телефонну трубку, відчиняти двері та виходити за поріг.